ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА (СВЯЩЕННІ КНИГИ, ЗАПОВІТИ, КАРБИ, ПЕРЕКАЗИ, ЛЕГЕНДИ, ЛІТОПИСИ)

Деталі

Опубліковано: Четвер, 28 липня 2011, 20:04

Автор: Юрій Шилов

Перегляди: 3014

Видатним явищем козацтвознавства став вихід книги «Україна - козацька держава», автором-упорядником якої є В. Недяк [18]. Проте, цей компендіум має суттєвий недолік: книгу створено з позиції реєстрового козацтва, а вільне – ледве окреслено. Між тим, воно первинне і має власну історію – забезпечену джерелами, витоки яких розглядаються нижче.

На сьогодні опубліковано чимало легенд і переказів родового козацтва [11], а також три Заповіти і 28 карбів традиційних хранителів Козацького Звичаю [2, 6, 11-12; 19, с.39-41], – до яких дотичні Священні Книги слов'ян [3, 14], «Гімн Бояна» [1], деякі сказання Нартського епосу кавказьких народів [20, с.104-112], «Слово о полку Ігореві Ігоря Святославлича» [15]. Вельми спірним джерелом, але досить цікавими, є запорізько-кубанські «Скази Захарихи» [7].

Ось збережений уривок «Скупського переказу»: «Наша держава називалась Скупою Краю, пов'язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала. Населяли чорнухи деревляні (опалені дерева), кіми, анти, рокси, беренди, татрани, ольбери, топчаки, ревуги, шельбири – рій родів козацьких, а разом - вкраїнці, бо в Краю предків жили, опороженому Могилами Святими. Тисячі років проіснувала Скупа Вкраїнська, і нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї тримались. Селились «од воза» однією вулицею крученою, кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращої не будував, усі жили сильно і щасливо, пісень плакальних не було, смерті не боялись...» [6, с.54].

Невідомо, з якого часу відраховувати тепер літ тому 5190. Якщо від 1964 року (коли дід Чорний передав переказ Л. Безклубому – черговому хранителю), то виходить 3226 р. до н. є. початку Трипілля С-ІІ. Якщо рахувати від перших згадок Ґосак у написах 220-225 рр. (С) Індіки (давньоруська Тмуторокань), античного містечка Касєка, а то й Кісека початку VIII ст. до н. є. ([З, с.335; 20, с.97], той же регіон пониззя Кубані), – то вийдуть часи Трипілля А. На вірогідність прив'язок Переказу до трипільської археологічної культури вказує кілька обставин. Чорнухи деревляні ('опалені дерева'), що передували кім(мерійц)ям, відповідають трипільському звичаю періодичного самоспалення-оновлення дерев'яних поселень (відповідно Йогниці «Веди словена» та Огнебогу і огнищанам «Велесової книги»). Реаліям Трипілля відповідні також: розбудова оновлених поселень після переїзду «од воза» однією вулицею крученою (спірале-концентричне планування); опорожений (арійськими) могилами Край («трипільців»-араттів); тисячі років існування Скупи Вкраїнської (назва державності якої характерна для балканських слов'ян, які зберегли «Веду словена»; східні ж слов'яни зберегли традицію Аратти-Арти-Арсанії – і жодна держава, крім неї, не існувала «тисячі років»)... Розглянуті тут аспекти «Скупського переказу» відповідають зародженню праслов'ян (разом зі своїм воїнством, майбутнім козацтвом) у середовищі так званої індоєвропейської спільноти народів. А виокремлення слов'янства із тієї спільноти відбулося, за «Мазуринським літописцем» [1, с.43-47]: «Лєта 3099 Словєн і Рус с роди своімі отлучашася от Єксінопонта і от роду своєго і от братіі і хождаху по странам всєлєнния, яко крилатіі орлі прєлєтаху пустині многіє, іщущє сєбє мєста на сєлєніє». У перерахунку із візантійського літочислення виходить 2591 р. до н. є. (кінець Аратти-«Трипілля»).

Заповітні карби хранителів Козацького Звичаю згадують «Рій родів Скупи Вкраїнської» у контексті родового побратимства кров'ю [2]: «Мазепство: один на один, на шаблю – руку, на пояс – друг[у], надріз та змішують мазку; на світанні на Святій могилі біля матері чи род[и]теля, повертаючись на вісім сторін та приказуючи: «Свідок Бог наш батько та степ гайний» (Роджипіття час)(Коментар Братства - у виданні, яке використав Юрій Олексійович, є певні помилки. Вірний варіант не "Роджипіття", а "Род-життя"). Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли ж просто братчик, то випиває сам суперед товариства». Другий варіант [6, с.95]: «На Святій Могилі, біля Матері чи Радетеля, як сходить Батько Коло Ярило, один до одного, один на шаблю руку, на пояс другий, надрізують коло кістяшок кулака і змішують мазку (кров) – повертаючись на вісім сторін та приказуючи: бережем Край Звичаєм, одне одного обичаєм, свідок Бог наш Батько та степ гайний. Після кроплять у келих з вином та одноразово випивають». Звідціля найвищий Заповіт Козацького Звичаю: «Не бийтесь поміж собою. До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхності над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою ...помираючи, заповідаю: постійно народжуючи звичаєві мазки, будете вічно і сильно панувати». Ці заповіти та звичай давніші за скіфський (Геродот IV, 70): згадки Роджипіття та Радетеля і Батька Коло Ярило вказують на арійські часи [5, с.144; 8, с.252-259].

Наведені вище факти та висновки підтверджуються «Супойським переказом»: «Колись в сиву давнину народив Батько Коло з Матір'ю Даж-землею під час нічної грози люд вкраїнський (...) та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному, щоб берегли землю ту денно і ношно» [6, с.23]. Прабатько Коло означає тут і місячний (до 2400 р. до н. є.) зодіак, і ремінісценцію каліци (найдавнішої державності VII-V тис. до н. є.) «Веди словена». Матріархату Аратти відповідає жіноча іпостась Даж(БОГ)а десь середини V тис. до н. є. – початку розповсюдження кільцевого планування міст цієї держави та передодня панування у зодіаку Тельця (4400-1700 рр. до н. є.).

У третьому, дещо пізнішому Заповіті українських козаків Даж-Телець хоча й чоловічого роду, але знаходиться ще під опікою Малки, яка має «добре прикривати Дажа» [12, сі6-17]. Подібний рубіж матрі- та патріархальних засад простежується у легендах Савур-могил – під Запоріжжям та Ростовом-на-Дону [11, с. 13-14, 145, 205-206]. У народі перший із цих курганів називаю ще Савурюга (санскрит. Сувар-юга – «Золотий вік» якої закінчився у 3102 р. до н. є., напочатку Трипілля С-ІІ)...

Вище з'ясовано глибину «історичної пам'яті» Заповітів тощо вільного козацтва. Вона сягає тільки виокремлення слов'янства зі спільноти індоєвропейських народів, але й оформлення самої спільноти. Існують вже розробки цієї глибочини [5, 6, 8-9, 12-13, 17, 19-20], проте панує офіціозно-ортодоксальне ігнорування [16] «народної історичної пам'яті слов'ян» – простеженої Б.О. Рибаковим до часів мамонтів включно [10]. Щоправда, навіть академік Рибаков (директор Інституту археології АН СРСР) не ризикнув довіритися «Веді словена» й «Велесовій книзі» з їх згадками Льодовика давниною у 21 тисячоліття. Але й наведені вище 3226-2591 рр. до н. є. цілком вписуються у закладену Б.О.Рибаковим новітню парадигму слов'янознавства.

* * *

З'ясувавши історичну глибину Козацьких Заповітів, розглянемо найдавніші свідоцтва становлення козацтва (яке офіціозна наука простежує нині не раніше 1240-1556 років).

Про народно-державницьке військо «Веда словена» починає свідчити у сюжеті про пізні діяння першочоловіка Іми, знаного міфологіями більшості індоєвропейських народів. А про зародження козацтва можна говорити починаючи зі стику пізніх сказань «Веди» з початком епосу Нартів-?Героїв' вірмен, адигейців, осетин та інших народів Кавказу. Ці сказання починаються з появи старого водяника, який у гирлі причорноморської Зарє-ріки точить, за Божим велінням, ардам (? нартський 'меч Ахсара' ахсаргард, споріднений із назвами задонського міста-держави Асгард ісландської «Едди» та її ж Гардарікою на теренах доскіфської Русі) [20, с.18, 108-110]. Надалі з ардамом-сабє (? шаблею) у лівій та пшеницею у правій руці народжується воїтель Сада-король [14, с.590-592 та ін.], діяння якого можна співставляти з більш реальним Помаком – родоначальником болгар-помаків, хранителів «Веди» [14, с.651-659]. Він жив у Біло-гір'ї Край-землі й поклав початок «усяким заняттям, особливо битві»; кожен із його наступників очолював «військо, що складалося з 5-10 тисяч людей і йшло заселяти якесь інше пусте місце». Разом із тим, ведичні Слан, Сада і його мати Вялкана перегукуються із нартськими Сосланом, Сата-аною, Вако-наною й ін.

Ця ведично-нартська традиція (від часів Трипілля С) поєднана легендарними жерцями Нара й Нарада - 'Мужніми чоловіками', причетними до складання індоарійських гімнів «Ріг-Веди», а також епосів «Рамаяна» і «Махабгарата». Не виключено, що близьким до них є чародій Харін (?захисник', від чого і хартія, й Хортиця) [14, с.480-484 та ін.]: брат Жіви, майбутньої дружини Сада; предтеча козаків-характерників.

Наступний, проявлений вже (а не схований зародженням) етап становлення козацтва починається зі згадок у «Нартському епосі» хеттів (які панували у Малій Азії між XIX-VIII ст. до н. є.). Їх походження можна вивести від гіттів (гіксосів), батьківщиною яких були степи між двома Гіпаніс – Пд. Бугом і Кубанню. У 1700-1580 рр. до н. є. гітти (носії інгульської археологічної культури) захопили Єгипет і дали свою назву цій країні. Особливо відзначився К(Х)іян, засновник XV династії фараонів [4, с.155]. Гітти-гіксоси прийняли участь у етногенезисі сколотів (із 1514 р. до н. за Геродотом; праслов'яни із трипільським підґрунтям, за Б.О.Рибаковим та ін.) – інакше ?Батько' їх Сколопіт не переміг би (за Помпеєм Трогом) єгиптян у суперечці за право вважатися найдавнішим державницьким народом. Кількома десятиліттями пізніше частина оріян-слов'ян разом із деякими племенами аріїв пішла, за «Велесовою книгою», із Наддніпрянщини до індійського Пенджабу – і нарубежі IX-VIII ст. до н. є. повернулась назад.

Повернення очолив праотець Орій. Він, а набагато більше його сини – Кий, Щек, Хорив тощо – відомі не тільки за слов'янськими, але й вірменськими (за переказами переселенців із Індії) та германськими джерелами. Вагомий слід поверненців залишився у Хорезмі [9, с.18-19 та ін.] - засновником династії Кеянидів якого став Кей Усан, а онук його звався Кей Хосров. Їх зв'язок із наддніпрянськими Києм і Хоривом підкріплює хорезмійська легенда про вигнання царем Керні частини підданих кудись до рибного краю, де вони отримали назву мітани або мюйтени (арій, меоти арій.-хуррит. держава Мітанні з XVI ст. до н. є. [17, с.253-254]). Арабський рукопис «Маджмал ат-таваріх» указує це місце у дельті Руської ріки (Кубані) й зазначує, що люди заселили його за наказом Кей-Хосрова. Карачаєвці зберегли переказ про руського переселенця Бедена ( Ведуна, Перуна), який прийшов до їхніх легендарних 'героїв'-нартів і поселився в аулі Кінте (Кініу карачаєв. рід Урусбі; Уризмаг, голова осетин, нартів) теж став нартом і познайомився зі знаменитим Сосруко [16, с 30-31].

Надалі шляхи отця Орія та його синів розійшлися. Коли огнищанин (із корінних борусів-борисфенитів Наддніпрянщини) Оседень повів свої «племена і роди» на захід (у Фракію?), Орій марно спробувавши залучити до походу синів – пішов із «людьми своїми» до південно-приморського краю [3, дощечка 26]. Це могла бути малоазійська країна касків (родичів меотів Північного Причорномор'я), переселення яких пов'язали Малу Азію з Кавказам. Від касків, напевно, й Кісок тощо (див. вище) – з яким Орій повернувся на батьківщину і діяв деякий час (біля Кісейських гір, названих пізніш П'ятигорськом).

Про першого із роду Кісека у «Велесовій книзі» сказано: «прве бане наше повіаждехомо а кнезі ізьбріа о іе» [3, д.35-а]. Титул бан (болг. > укр. і польске пан) - це 'лучник' (за «Ведою словена» та ін.) із часів мезоліту-неоліту; князь - 'людина найвищої довіри' (санскрит.), із назви захисників якого можна вивести (ненадійно, на мій погляд) термін козак [5, с. 184, 189]. Бан-князь Кісек «повів люд свій до іншого місця, щоб не змішувати їх з людьми отця Ор(ій)а». А той заснував град Голинь (>Гелон, за давньогрецькою «Історією» Геродота; закладено близько 800 р. до н. е.), і повів свій народ у похід на країни Близького Сходу. За ассірійськими та ін. джерелами, це була навала (починаючи з 783 р. до н. є.) кіммерійців. «Кіморіе такожде (от)це нахше», - засвідчує «Велесова книга» [3, д.6-е], що перегукується з кім(ам)и козацького генезису за «Скупським переказом» (див. вище).

Спорідненість найдавніших слов'ян з кіммерійцями, а обох з козаками простежується по кількох напямках. Момент повернення «Орєа рода славєна» на прабатьківщину відобразився у взаєминах носіїв автохтонної чорноліської археологічної культури сколотів лісостепового Правобережжя, племена якого немовби «подверглись нападению степняков-киммерийцев, отразили их натиск, построили на южной границе ряд могучих укреплений, а в VIII в. до н. з. даже перешли в наступление, начав колонизировать долину Ворскли на левом, степном, берегу Днепра» [10, с.224]. Подібні факти можна пов'язати зі свідченням Геродота (IV 108-109 та ін.) про співіснування у цих місцях будинів та гелонів. Перші пов'язуються не тільки з будіями Мідії, але й зі слов'янами (через топоніми Буда, Будина, Будаки тощо Полтавської області, Балаховщини часів Русі; див. також про Бедена). В індійському Пенджабі їм відповідали, за «Махабгаратою» та ін., бахліки. Там же було плем'я сіндгів-сувірів – з якими пов'язуються сінди двох (С)Індик (пониззя Дніпра та Кубані), – що прийняли участь у формуванні кіммерійців, а згодом перетворилися на середньовічних сіверців Тмутороканського та Чернігівського князівств [17, с.103-121 та ін.; 9, с.604-608 та ін.]. Як сінди споріднені з меотами, так і кіммерійці з сколотами (праслов'янами, за Б.О. Рибаковим). Ці зв'язки найбільш очевидні у збіганні імен та легенд пращура сколотів Таргітая, войовничих Тіргатао й Тіргутавію цариць мітаннійців та меотів і сіндів; давньоруського богатиря Тарха Тараховича, який воював із жіночою кіннотою південних степів.

Мітанні змінилася на Мідію у IX ст. до н. з. [4, с.414]. Писемні свідоцтва греків пов'язують вихід другої на історичну арену із визволенням її, за царювання Деіока (727-675 рр. до н. є.), від ассірійського ярма. Надалі, до 584 рр. до н. є., Мідію очолювали два Фраорти та Кіаксар. їх імена можна тлумачити як слов'янські (будинські?), дещо спотворені чужинськими писцями: 'Боже'-ок(о), Пра(отець) Ор(ій), Кийок-цар. Вони союзники кіммерійців, імена яких далі від славизмів: Каштаріт і Сандакшатра ( слов. 'кошові аріїв і сіндів')... Слідом за кіммерійцями на Близький Схід прийшли скіфи, вигнані спорідненим народом із-за Каспія. Через 28 років їх вожді були знищені мідійським Кіаксаром (625-584 рр. до н. є.), і десь у 595 р. до н. е. – коли кіммерійці повернулися на свою батьківщину - скіфи, знову ж слідом, опинилися у Північному Причорномор'ї. (Ця схема дещо відрізняється від прийнятої офіційною наукою, яка спирається на розказане Геродотом у «Історії» IV: 11-12. Я ж спираюся на IV: 13, що відповідає близькосхідним джерелам і «Велесовій книзі». У першому переказі мовиться про кіммерійців на узбережжі Чорного, другому – Червоного моря).

Місцеве населення північнопричорноморської прабатьківщини зустріло прибульців нелюб'язно, трапилися сутички. Воювали між собою різні племена кіммерійців, родичи різних поколінь та етнокультурних союзів; до того ж разом зі скіфською навалою розгорталася колонізація Північного узбережжя Чорного моря заморськими греками. А в 514 р. до н. є. прийшли до Скіфії перси. їх цар Даій вирішив, буцімто, помститися за колишнє вторгнення скіфів до Мідії. Насправді ж Дарій І затвердив у Персії та підкореній Мідії династию Ахеменидів – і прийшов виривати із Дандарії (Жезлоносної Арії' Дніпро-Кубанського обширу) корінь індоєвропейської династії Кеянидів (див. вище; [20, с. 102-103]). Але спроба закінчилася принизливою поразкою персів – і славетною перемогою створеного скіфами союза народів. Перемога була досягнена партизанською тактикою і може розглядатися як величний етап становлення козацтва.

Між тим формування його разом із назвою зосередилося, як показано вище, у Прикубанні - на теренах майбутнього Тмутороканського князівства Русі. Ця територія (Таманський півострів з виходами на Тавриду й Кавказ) ще з кінця Аратти-«Трипілля» ніби дублювала пониззя Дніпра: два Гіпаніса, дві (С)Індіки, дві Дандарії [17, с.6-7 та ін.]; трапилось і таке, що продовження традиції Аратти найдовше (до розквіту Київської Русі) збереглося у Арті-Арсанії Тмуторокані [16, с.28-30].

Род Кісека пережив тут і кіммерійців, і скіфів; останні згадки про нього у «Велесовій книзі» [3, д.35-б] пов'язані з сарматською народністю язигів, предків ясів чи осетин. Нащадки касків Кісека були відомі серед народів Кавказу до VIII-IX ст. як касоги; пізніше їх стали називати адигами та черкесами [4, с.15, 315]. Будучи союзниками і родичами слов'ян (через меотів та (в)енетів пн. і пд.. узбережь Чорного моря, через Орія, Ведена, Рачікау, Деіока та ін.), саме адиги-черкеси найліпше зберегли пам'ять – і похованням, і епічною піснею, й донині існуючим святом – про антського князя Буса (нарта Баксана із рода Дау(к)о), що в 368 році загинув разом із 70 (80) сородичами у війні з готами [1, с.80-119]:

Геройство Баксана хотя он уже не существует,

освящает Антский народ... но когда будет добьівать тебя Гот,

О родина Дауова Баксана, не покоряйся!... (Переклад з адигейської та публікація Ш.Б. Ногмова, редакція О.С. Пушкіна, – які ще бачили пам'ятник Бусу-Баксану біля підніжжя велетенського кургану поблизу П'ятигорська. Тепер він знаходиться у Державному Історичному музеї Росії, в Москві. Напевно, то й був тьмутораканьксьыи блъванъ «Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича» – яке згадує також готських дів, що поють врємя Бусово [15, с. 15, 33] про те, як їхній король Германарих вбив руса Божа Буса і сімдесят інших хрестував [3, д.32]).

І ще один вельми помітний слід у формуванні козацтва залишили кавказці – осетини або іронці, як називає їх «Велесова книга» [3, д.4-а], розповідаючи про початок наступу в 787-788 роках юдейської Хозарії:

А тут був у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам.
Сам будучи іронцем, од Іроні допомоги просив,
і ті прислали кінноту, й хозари були відігнані.
Інше ж боярство лишилося під хозарами,
які дійшли до града Київського і там осіли.
Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами,
пішли до Скотеня; там поблизу й отаборилася русь.

Тож не диво, що одна із давніх назв козаків – черкаси (звідкіля й придніпрянські Черкаси, і прикубанський Новочеркаск). Подібне родичання відображено у назвах козацьких родів, наведених відомим вже нам «Скупським переказом». Після кім(мерійц)ів і антів названо роксів, белендів, татранів, ольберів, топчаків, ревугів, шельбирів. Це майже співпадає з перерахованням «Словом о полку Ігореві Ігоря Свято славлича» могутів, татранів, шельбирів, топчаків, ревугів, ольберів. Описані звичаї їх [15, с.34-35] цілком відповідають козацьким (також і за свідченнями арабів про русів Прикубання [16, с.32-35]). Саме татрани та ін. складали дружину (многовоі могуті; моровват «Худуд-ал-алам» Мар-Морія «Велесової книги») чернігівських князів – які вважали Тмуторокань своєю дідівщиною. Її-то князь Ігор і прагнув повернути, звільнити від половців. Які, слідом за печенігами та дандаріями, продовжували традицію Аріана [8, с.57-71]; а роль його дуальної пари – колишньої Аратти – відігравала для цих кочових скотарів ІХ-ХІІІ ст. хліборобська Русь із Артою-Арсанією у складі (десь до XI ст.).

Ворожість печенігів (кангарів, споріднених із арійськими чангарами Індії) щодо Русі значно перебільшена – з позиції Рюриковичів та їхніх і наступних істориків. Між тим перша хвиля кангарів («білих гунів» із індоарійської Гурджарараштри) повернулася на свою батьківщину, в Пн. Причорномор'я, слідом за оріянами-слов'янами - і, започаткувавши Хозарію, родичалася зі слов'янами-русичами. Тоді вважалося, що «Рус і Хозар були від однієї матері й батька» (Маджмад ат-таваріх) [16, с.35-36], і що «козари з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом...Так од цих ото козар, що залишив Герман біля Дніпровських порогів, народились і всі пріснославні запорожці» [11, с.47]...

Із XIII ст. історію козацтва простежує вже й офіціозна наука та її апологети [18]. Не заперечуємо [2, 5, 6, 8, 11, 12, 19]: годиться для дослідження пізніх етапів. Проте зроблена вище систематизація фактів має індоєвропейське коріння – тяжіючи при цьому не до араттського (як селянство і слов'янство в цілому), а до арійського кола спільноти. Становлення українського і російського козацтва – яке безперечно мало аратто-праслов'янську основу (див. «Веду словена», «Велесову книгу», «Перекази») – проходило у тісній взаємодії з нартами кавказьких народів. Його найдавнішими територіями були 'Жезлоносні Арії' (Дандарії) понизь Дніпра та Кубані, поєднані Дандакою Тавриди [17, с.6-7 та ін.].



Список використаних джерел та літератури

1. Асов А.И. Славянские руны и «Боянов гимн». - М.: «Вече», 2000. -416 с.

2. Безклубий Л.З давніх звичаїв // Спас. Український звичай. - Запоріжжя: Ін-т козацтва ЗДУ, 2000. -С. 8.

3. Велесова книга // Переклад і ком. Г.С. Лозко. - К.: Такі справи, 2003. - 367 с.

4. Гладкий В.Д. Древний мир: Энциклопедический словарь. - М.: ЗАО «Центрполиграф», 2001. -975 с.

5. Кобилюх В. О. Українські козацькі назви у санскриті. - Львів-К.-Донецьк: ІПШІ «Наука і освіта», 2003. - 244 с.

6. Косуха О. Вільний спосіб життя. - Ескада-Київ: На правах рукопису, 2005. - 192 с.

7. Миролюбов Ю.П. Сказы Захарихи. - Собр. соч., т. 16. - Aachen : « KLIEMO - EUPEN », 1990. - 224 с.

8. Наливайко С.І. Індоарійські таємниці України.- К.: «Просвіта», 2004.- 448 с.

9. Наливайко С.І. Українська індоаріка. - К.: «Євшан-зілля», 2007. - 640 с.

10. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М.: «Наука», 1981. - 606 с.

11. Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. Чабаненко В. - К.: «Дніпро», 1990.-261 с.

12. Скульский А.М. Спас. - Николаев: ООО «Приват-Полиграфия», 1997.-128 с.

13. Скульский А.М. Спас. Заповіт // Спас. Український звичай. - Запоріжжя: Ін-т козацтва ЗДУ, 2000. -С. 4-5,40.

14. Славянские Вед ы / Состав, и комм. Асов А.И. - М.: «ФАИР-ПРЕСС», 2003. - 704с.

15. Слово о полку Игореве / Прим. Німчука В.В. - К.: «Дніпро», 1977. - 174 с.

16. Тороп В. Древнейшие известия о Руси. - М.: Изд. центр «Русского истор. об-ва», 1997. -51с.

17. Трубачов О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. - М.: «Наука», 1999. - 320 с.

18. Україна - козацька держава. - Автор-упорядник В.Недяк. - К.: «ЕММА», 2004. - 1216 с.

19. Шилов Ю.О. Українська національна ідея. - К.: «Аратта», 2002. - 272 с.

20. Шилов Ю.О. Аратта за «Ведою словена» і пам'ятками трипільської культури та іншими науковими джерелами. -К.: «Аратта», 2010. - 118 с.



ЗАПОВІДНА ХОРТИЦЯ, МАТЕРІАЛИ IV МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «ІСТОРІЯ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА: В ПАМ'ЯТКАХ ТА МУЗЕЙНІЙ ПРАКТИЦІ», Шилов Ю.О., м. Київ.

ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА (СВЯЩЕННІ КНИГИ, ЗАПОВІТИ, КАРБИ, ПЕРЕКАЗИ, ЛЕГЕНДИ, ЛІТОПИСИ), ст. 197-201
 

• < Попередня
• Наступна >