Зашморг, що затягується. Кому належатиме наша земля?

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 02 лютого 2010, 12:44

Автор: В.Ярмоленко

Перегляди: 500

Із усіх аграрних реформ, пережитих нашим народом за останні півтора століття, мабуть, чи не найганебнішою виявилася так звана земельна реформа, затіяна керівництвом незалежної України.

Про нечесність і недобросовісність «реформаторів» до своїх професійних обов'язків (серед них титуловані науковці, політики, журналісти, урядовці, правники та ін.) свідчать, зокрема, такі факти:

1. Перекручення суті діючої в СРСР системи землекористування — начебто держава в особі державних органів управління була землевласником-монополістом, через що, мовляв, і виникла проблема «роздержавлення» і «приватизації» землі. Насправді ж та земля, яка навічно закріплювалася за колгоспами, радгоспами, фабриками, заводами, шахтами тощо і окремими громадянами (присадибні ділянки, дачі, городи, гаражі та ін.), була не державною і не «нічийною» власністю як ресурс виробництва, а їх законною власністю без права продажу і застави при вилученні земельної ренти в бюджет. Та й до 1992 р. наші селяни навіть гадки не мали, що присадибні ділянки, як і назавжди закріплена за колгоспами земля, не їх власність, що вона чужа або навіть «нічия», і що її до зарізу треба приватизувати, бо так, бачите, комусь у «верхах» спало на думку. Що ж до держави, то вона володіла лише монополією на землю-капітал і доходом від неї — земельною рентою, яка йшла на соціальний розвиток місцевих громад та на інші суспільні потреби.

2. Зневага до 25 видатних вчених із 14 університетів і 5 провідних спеціалістів департаменту сільського господарства США, які ще в жовтні 1991 р. звернулися з відкритим листом до Президента СРСР М. Горбачова, в якому радили не вводити приватну власність на землю з тим, щоб земельна рента використовувалася на суспільні потреби, а не на збагачення конкретних осіб.
 

3. Навмисне вилучення із законодавчих актів, які стосуються приватизації землі, питання про земельну ренту, що є нонсенсом для теорії і практики земельних відносин. Адже вся суть земельної власності в умовах товарного виробництва зводиться в кінцевому рахунку до володіння земельною рентою, річна сума якої в Україні тільки від сільгоспугідь досягає 12 мільярдів гривень. Оскільки ж за 19 років «реформування» суспільство офіційно не визначилося щодо ролі феномена земельної ренти в економічному житті країни, то це означає, що земельна «реформа» з самого початку затівалася лише для того, щоб перетворити природний дефіцит земельних ресурсів у джерело накопичення приватного капіталу через привласнення земельної ренти і спекуляцію землею.

Про це ж свідчать і факти продажу землі у містах, селах, курортно-оздоровчих і туристичних зонах як начебто «надійне» джерело для поповнення місцевої скарбниці і залучення інвестицій. Міська влада Києва, наприклад, теж вважала, що якщо продавати землю на аукціоні, то це і «вигідно», і «справедливо», хоча в дійсності йдеться про нахабне розкрадання національного багатства в особливо великих розмірах, оскільки земельна рента («ціна» землі) має тенденцію зростати через розвиток місцевої інфраструктури та інші фактори. Так, в Японіїї з 1955 по 1990 рр. ціна землі в 6 великих містах збільшилася у 170 разів, а у 140 середніх — у 60 разів. Тому, продаючи землю, громада втрачає і право на всезростаючий доход від неї. Та й у Києві за останні 10 років ціна землі збільшилася у 5-6 разів. І ця різниця буде весь час зростати, збагачуючи тих, хто привласнив землю, і збіднюючи громаду. Дивує, однак, те, що деякі ЗМІ представляють розкрадачів земельної власності як дбайливих хазяїнів, які «розумно, відкрито і вигідно» продають землю через аукціони на «благо» народу. Насправді ж Київ втратив у декілька разів більше потенційного доходу від проданої землі, ніж виручив за неї! Отже, йдеться не про вигоду, а про свавілля і нанесення державі величезної економічної шкоди з кримінальними наслідками. Та й продана земля стає неконтрольованим з боку влади об’єктом спекуляцій, тіньової економіки і шахрайства, подібно квартирній афері компанії «Еліта-Центр». У згаданому листі до М.Горбачова, між іншим, американські вчені навели п’ять переконливих доказів неприпустимості продажу землі державою, включаючи продаж на аукціоні, оскільки приватний сектор завжди буде привласнювати левову пайку земельної ренти, яка за правом справедливості скоріше належить майбутнім поколінням, ніж сучасному.

Юридично місцева громада (як суб’єкт права власності на землю від імені Українського народу) не може розлучатися з власністю на землю (з правом на ренту), бо це на шкоду людям і державі. Йдеться про всілякі землі, в т.ч. туристичних, курортних, заповідних зон, де рента сьогодні може бути невеликою, але в майбутньому вона зросте у десятки разів, дякуючи унікальності окремих земельних ділянок. Тому для залучення інвестицій земля повинна надаватися інвесторам, включаючи іноземних, або в оренду з періодичним уточненням величини ренти, або на правах участі у спільному капіталі. В обох випадках земля залишиться надбанням народу, а всезростаюча рента — власністю громади і суспільства.
 

4. Свідоме ігнорування того факту, що в деяких країнах Заходу відбуваються процеси «одержавлення» землі через викуп її у приватних землевласників. У США, наприклад, з 1996 по 2000 рр. федеральні і місцеві власті викупили понад 40% земельних угідь у фермерів з тим, щоб посилити контроль за родючістю грунту, не допускати продажу земель іноземцям, використовувати ренту на суспільні потреби. Тобто не тільки наукова еліта, але й керівництво цієї країни, врешті-решт, дійшли розумного висновку, що поступовий відхід від капіталізації землі — це саме той шлях, яким повинні розвиватися земельні відносини в майбутньому.
 

5. Ототожнення приватної власності взагалі з приватною власністю на землю зокрема, хоча це, звичайно, різні речі. Поняття «приватна власність» як така зводиться до визнання за кожною фізичною чи юридичною особою права на виключне володіння тим, що вона створила своєю працею або одержала в результаті чесних відносин без обману і примусу.
 

6. Нав’язування громадськості надуманої і практично нездійсненної ідеї — «Землю — у приватну власність тим, хто її обробляє», хоча приватизація землі, навпаки, віднімає(!) землю якраз у тих, хто її обробляє. Більше того, з економічної точки зору земельна власність як така взагалі не має ніякого, принаймні ніякого нормального відношення до самого процесу виробництва, а приватна власність на землю лише на шкоду виробництву. Та й у сільському господарстві України сьогодні працює менше одного мільйона чоловік, тоді як власників земельних паїв, які «привласнили» майже половину території України, щоб отримувати плату за свій титул, — до 7 мільйонів! Справді, як у тій приказці: один з сошкою, а семеро з ложкою. Хоча це ще півбіди. Біда настане тоді, коли право власності на земельні паї (право на ренту) через спадщину, дарування, продаж, врешті-решт, дістанеться іногородцям, а селяни житимуть фактично на чужій землі та ще й вічно платитимуть «данину» невідомо кому.

Земельна рента була специфічною формою експлуатації і нерідко представляла не тільки продукт додаткової праці, але й частину необхідної праці селян, які перебували в повній залежності від землевласників-лихварів. Тому й сьогодні, за справедливим висловом Наталії Зубицької, «роздаючи, заставляючи і привласнюючи природні ресурси, ми готуємо зашморг на шиї своїм дітям і онукам, бездумно-байдуже спостерігаючи, як він затягується».
 

7. Прояви правового невігластва при укладанні законодавчих актів про землю. Якщо згідно ст.13 Конституції України кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону, а власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільства, то за ст.14 держава гарантує право власності на землю громадянам, юридичним особам та державним суб’єктам, а отже, — і право на «привласнення» доходу від землі — земельної ренти, що явно не на користь, а на шкоду людям і суспільству. Цим самим порушується принцип соціальної справедливості — положень ст. 24 Конституції України, згідно яких усі громадяни є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками, зокрема майнового стану.

Юридичним непорозумінням виявилася і передача права власності Українського народу на землю приватним, комунальним та державним суб'єктам власності, бо за таких умов Український народ взагалі позбавляється цього права, а ст.13 Конституції втрачає правове і смислове значення, стає юридичною фікцією, цинічним обманом народу.
 

8. Штучне перекручення суті статусу земельної власності як такої. Справа в тому, що абсолютно справедливе введення в Конституцію України поняття «власність Українського народу на землю» свідомо спотворюється не тільки недобросовісними ЗМІ, політиками, титулованими науковцями-економістами, але й науковцями-правниками. Деякі «знавці» земельного права, захищаючи право приватної власності на землю як абсолютне, вважають, що поняття «право власності Українського народу на землю» несе в собі переважно політичний характер, оскільки повною мірою не вписується в цивілістичну доктрину права власності», а свідчить лише про «закріплення природно-економічної бази народовладдя».

Насправді це не так, бо суспільство повинне бути фактичним, а не тільки названим власником тих ресурсів, на яких ґрунтується життєдіяльність усіх громадян. Тому «власність народу на землю» (як і на інші природі ресурси) і взагалі будь-яка загальнонародна власність (наприклад, алмазний фонд, золотий запас державної казни, національні, культурні та історичні цінності тощо) є не стільки політичними категоріями, скільки економічними, бо право власності на них приносить народу доход, який використовується виключно (!) на загальнолюдські (сус­піль­ні) потреби. В результаті кожен громадянин (і новонароджений теж!) має свою частку в суспільному фонді споживання і користується нею. Інакше кажучи, загальнонародна влас­ність — це така власність, доход від якої служить лише загальнолюдським інтересам. Тому й суть права власності народу на землю зводиться, насамперед, до монополії народу на володіння доходом від землі — земельною рентою. Як надбання нації і основа для фінансового забезпечення соціально-виробничих заходів місцевих громад та інших суспільних потреб земельна рента не може бути засобом привласнення конкретних суб’єктів — колективних, приватних, спіль­них, комунальних, державних та ін. Тому приватна власність на землю у принципі неприпустима.

А той факт, що ст. 14 Конституції України визнає землю «основним національним багатством» і разом з тим «узаконює» право приватної власності на неї, є не що інше, як юридичне непорозуміння, нонсенс, бо сам Закон, таким чином, дозволяє приватним землевласникам вічно(!) розкрадати національне багатство в особливо великих розмірах, видаючи зло за добро. Це не просто ци­нізм, а вершина цинізму і нахабства. Адже йде­ться про десятки мільярдів гривень, які щорічно осідатимуть в кишенях злочинців «у законі», замість того, щоб направляти ці гігантські і воістину стратегічні фінансові ресурси на благо Українського народу.

Взагалі не може бути такого явища, коли земля є власністю українського народу (ст. 13 Конституції), а земельна рента, як атрибут цієї власності, дістається приватному сектору. Йдеться про навмисне вилучення із законодавства тези про земельну ренту, що є криміналом. Тим паче, що положення статті 13 співпадають з «Основним законом про соціалізацію землі» (1918 р.), де чітко записано, що «надлишковий доход, викликаний природною властивістю землі (земельна рента — В.Я.), направляється в розпорядження місцевих органів влади на потреби громади». Якщо ж у ст. 13 ввести тезу про земельну ренту, то тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю, а отже і ст. 14 Конституції, земельний кодекс, інші законодавчі акти, обумовлені «узаконенням» приватизації землі. Тоді право власності на землю-ресурс виробництва переходить до тих суб’єктів господарювання, які здатні самостійно (індивідуально чи колективно) і ефективно її використовувати, але без права на земельну ренту.

Що ж до права власності на землю-капітал (права на доход від ренти), то природно ця влас­ність є суспільною, загальнонародною. Тому земельна рента повинна йти виключно на загальнолюд­ські потреби через місце­ві і державний бюджети, чим забезпечуються рівні можливості для всіх, а отже, і конституційна рівність права власності на землю всіх громадян, бо кожен з них (і новонароджений теж!) матиме в суспільному продукті частку доходу від земельної ренти.
 

9. Змішування понять «приватний власник землі» і «приватний господар на землі». У першому випадку мотивацією для привласнення землі служить бажання прибрати до рук чужу власність — земельну ренту — через оренду, продаж і т.п., що явно на шкоду людям і суспільству. У другому випадку земля слугує лише об'єктом  господарювання, особисте володіння яким — найсвятіше право хлібороба і найважливіший обов'язок суспільства це право гарантувати. Отже, тільки ті суб’єкти одержують право на володіння землю, які самостійно (індивідуально чи колективно) її обробляють. Фізичним чи юридичним особам, які не користуються землею, вона взагалі непотрібна, бо вся рента йде в бюджет на суспільні потреби. Землероби розлучаються з рентою, так як вона не є результатом їхньої праці. Це так звана вільна власність громадян на землю, яка діяла в СРСР, в т.ч. і в Україні до 1992 року, була найнормальнішою формою землекористування з усіх, що пережило людство за свою історію.
 

10. Приховування від громадськості правди про грабіжницьку суть приватної власності на землю. Суть грабежу — в привласненні земельної ренти, яка створюється не власною працею товаровиробника, а суспільною працею. Тому, привласнюючи ренту, приватний землевласник обкрадає, перш за все, державу в особі місцевої громади, у т.ч. усіх громадян, що населяють відповідну територію, бо кожен з них втрачає свою частку в суспільному продукті. Приватизація землі, таким чином, сама по собі породжує соціальну нерівність між людьми.
 

11. «Узаконення» так званого «ринку землі», який начебто сприятиме: а) збільшенню надходжень до державного і місцевих бюджетів; б) залученню інвестицій в аграрний сектор економіки; в) нормальному кредитуванню АПК; г) утвердженню самостійності і економічної незалежності товаровиробників через викуп ними земельних паїв (з Указу Президента № 644 від 25.07.2006 р.).

Справа в тому, що продавати землю, яка є неоціненним народним надбанням, взагалі неприпустимо, бо при будь-яких варіантах наноситься шкода державі і народу. Якщо при продажу звичайних товарів, як правило, виграє той, хто їх продає (виключення складають деякі історичні цінності, картини тощо, які з часом не втрачають своєї цінності), то при купівлі-продажу землі завжди виграє той, хто її купує. Тому цинічними є твердження деяких посадовців, що, мовляв, земля з села чи міста нікуди не дінеться, зате виручені кошти підуть на «благо» народу. Яке ж це благо, коли села і міста навіки втратять право на земельну ренту? Для прикладу, якщо хтось купить сьогодні 100 га ріллі у місцевої громади за 900 тис. грн. при незмінній річній ренті 300 грн. з 1 га., то через 30 років він повністю компенсує авансований капітал на покупку землі, тобто поверне 900 тис. грн. Сама ж земля, як і право на ренту, таким чином, дістануться йому чи його спадкоємцям задарма. Оскільки ж рента (як і ціна землі) має тенденцію до безперервного зростання, то, продавши землю, держава і місцеві громади назавжди втратять право на неї, що і є справжнім зашморгом на шиї майбутніх поколінь.



Світова практика землекористуванння показує, що в умовах приватної власності на землю інвестори вкладають свій капітал ще й для того, щоб мати «щось із нічого». Цим «щось» і є земельна рента, доход від якої досить часто перевищує доходи від основної діяльності. Через це вони намагаються або «привласнити» землю, або орендувати її на довгий строк.

Нормальне банківське кредитування досягається не об’єктом застави (тим паче землею, яка взагалі не є власністю товаровиробника), а фінансовою стійкістю кредитоодержувача, можливістю в строк погасити кредит з процентами. Для цього, перш за все, слід ліквідувати диспаритет цін між промисловими товарами для села і виробленою селянами продукцією. Кредити ж забезпечуються тими засобами, на придбання (створення) яких вони беруться, незавершеним виробництвом і доходами на власний капітал. Земля, як і вода, і сонце, і повітря…тут ні до чого.

Що ж до купівлі землі фермером для розширення виробництва і утвердження своєї самостійності, то така постановка питання взагалі є недоречною, бо купівля землі з економічної точки зору є непотрібною для товаровиробника і суспільства витратою, явним марнотратством, так як використаний на це грошовий капітал не складає елемента ні функціонуючого в землеробстві основного, ні оборотного капіталу. В результаті лише дорожчає виробництво і не створюється ніякої вартості. Тим паче, що при нинішній дороговизні хліборобам потрібні немалі кошти на придбання техніки, реманенту, створення, врешті-решт, нормальних побутових умов, без чого не можна продуктивно працювати і по-людськи жити. У дореволюційній Росії, наприклад, на купівлю землі селяни щорічно тратили до 700 млн. крб. золотом, замість того, щоб направити ці кошти на технічне оснащення землеробської праці. Хоча з суспільної точки зору грішно навіть вимагати від хлібороба, який годує народ, ще й викупу землі-ресурсу виробництва. Земля повинна надаватися у постійне користування тим, хто її обробляє, безплатно з вилученням земельної ренти в бюджет у тій її частині, що обумовлена природними властивостями землі і рівнем розвитку місцевої інфраструктури.

Від того, що в Україні приватна власність на землю «узаконена», маємо лише негативні наслідки. Ось лише деякі з них:

По-перше, ліквідація економічним шляхом досить стійкої і добре організованої колективної системи господарювання в особі колгоспів і радгоспів, яка, між іншим, повністю себе оправдовувала. Уже у 80-х роках минулого століття, наприклад, за рівнем виробництва основних видів продукції сільського господарства на душу населення Україна досягла, а за деякими навіть випередила країни ЄС. У 1991 р. кожне господарство одержало в середньому по 2,2 млн. крб. прибутку при рівні рентабельності понад 50% і середньомісячній зарплаті працівника сільського господарства з доплатами — 391 крб. Разом з тим при збиранні зернових вітчизняними комбайнами ми втрачали на кожному гектарі на 5 ц зерна більше порівняно із збиранням американським комбайном «Джон-Дір», хоча це стосувалося всіх культур і всіх стадій виробництва, переробки і зберігання продукції. Випускаючи кращі у світі зразки військової техніки, СРСР не міг дати селу аналогічної якості трактори, комбайни, сівалки… Очевидно, що з усунення цього та інших факторів, які заважали селу нормально господарювати, і треба було починати аграрну реформу, а не з перетворення земельних і майнових відносин на карикатуру.

Парадокс у тому, що, знищуючи колгоспи і соціалізацію землі — влада знищувала і село, бо нічого кращого взамін не придумала. Ілюзії закінчилися повним крахом, бо замість них з’явилися землевласники-рантьє, які нічого не орють і не сіють, а лише обкрадають народ, стягуючи плату за свій титул. Як наслідок, із майже 12 тис. «реформованих» господарств уціліло менше 2 тисяч. Це ті колгоспи, керівники яких проігнорували необачні рішення влади щодо приватизації землі та майна, хоча й здійснили її, як кажуть, на папері. Зокрема, це СВК «Батьківщина» з Полтавської обл., ТДВ «Світанок», СВК «Перемога» з Київської обл., агрофірма «Маяк» з Черкащини, СК «Святець» з Хмельниччини та ін. Характерно й те, що, змінивши вивіску (колгосп на кооператив, ВАТ, ЗАТ, агрофірму тощо), ці господарства в принципі не змінили свого призначення і суті, бо зберегли колективну (спільну і неподільну) власність. У цьому непорушність і стабільність таких формувань. Та й колективна власність є настільки ж нормальною, як і власність сім’ї, де всі рівні в правах на володіння предметами домашньої обстановки і вжитку.

Суцільна парцелярізація землі і майна колгоспів і радгоспів не тільки розорила колективну систему господарювання, але й створила нездоланний бар’єр до модернізації виробництва, бо абсолютна більшість власників земельних і майнових паїв не можуть, не хочуть та й ніколи не будуть господарювати на «своїй» землі. На цій основі створення нормальних виробничих формувань (колективних чи індивідуальних) взагалі безперспективне, бо власники-орендодавачі постійно міняються кількісно і адресно, що створює проблему використання окремих земельних ділянок порівняно з тим, що було до «реформи», коли земля як засіб виробництва навічно закріплювалася за конкретними виробниками, служила їм засобом у розвитку виробництва і базою для утвердження самостійності і економічної незалежності.
 

По-друге, втрата Українським народом права власності на землю-капітал і на доход від неї — земельну ренту, призначення якого — фінансування соціально-економічних програм місцевих громад, зокрема таких заходів, як доведення якості гірших земель, які дають невелику ренту, до рівня середніх і кращих; будівництво і утримання доріг, мостів, шкіл, лікарень, дитячих закладів; підготовка кадрів масових професій; боротьба із шкідниками і хворобами рослин і тварин; матеріальний захист літніх за віком людей тощо. Використання земельної ренти в загальнолюдських інтересах іменується соціалізацією ренти — на відміну від її капіталізації, коли рента як продукт суспільної праці слугує джерелом особистого збагачення.

У цьому плані оренда привласненої землі, яку реформатори рекламують як найкращу форму земельних відносин, насправді є злочином, однією із форм експлуатації, бо її наслідком є нахабне обкрадання народу і держави. Якщо ж «прихватизація» торкнеться й інших природних об'єктів (води, земних надр, земель оздоровчого призначення тощо), то суспільство щорічно втрачатиме десятки мільярдів доларів вічного доходу заради необмеженого збагачення панівної меншості.

Тому нова влада в Україні, якщо вона дійсно відстоює економічні інтереси народу і держави, мусить рішуче відмовитися від авантюри з приватизацією землі і захистити землю від цього генебного явища, направивши земельну ренту на суспільні потреби.

Більше того, оскільки рента має тенденцію до безперервного зростання внаслідок технічного прогресу та ін. факторів, то як суспільна вартість вона може в майбутньому «забезпечити доход, необхідний для фінансування соціально-економічних заходів, сприяти скороченню податків і підвищенню стимулів до більш ефективної праці». Саме в цьому суть ідеї американського економіста Генрі Джорджа, яку він сформулював у своїй книзі «Прогресс и нищета» (рос, 1879 р.), і яку Л.М. Толстой використав як доказ необхідності відміни приватної власності на землю в Росії. Для підтримки цієї ідеї американські вчені в листі до М.Горбачова (1991 р.) теж закликали зберегти суспільну власність на землю в СРСР з тим, щоб формувати доходи держави за рахунок вилучення земельної ренти в бюджет і сприяти утвердженню розумних земельних відносин в інтересах усього суспільства.
 

По-третє, «узаконення» соціально-правової нерівності між людьми, бо ті громадяни, які «привласнили» хоч клаптик землі, одержали право на привласнення й доходу від неї — земельної ренти, яка є продуктом суспільної праці, народним надбанням. По суті, той, хто «привласнив» землю, одержав «законне» право грабувати власний народ, обкрадати державу. В результаті фінансово знекровлюються, перш за все, місцеві бюджети, що приречує села і міста на вічне зубожіння. А той факт, що керівництво країною намагається фінансувати соціальну сферу за рахунок державного бюджету (тобто з кишень платників податків), віддаючи ренту приватному сектору (уже більше половини території України приватизована), є не що інше, як демагогія з подвійним «земельним насиллям» над народом і нанесенням величезної шкоди економічній безпеці держави.

Не менш серйозною є й моральна шкода від приватизації землі, яка спустошує людські душі, втілюючи в них брехливу віру в «законність», природну «справедливість привласнення» землі і утвердлження права на постійне стягування «данини» за свій титул, хоча істина якраз у тому, що приватна власність на землю сама по собі аморальна, є таким же безглуздям і злом, як приватна власність однієї людини на іншу людину.
 

По-четверте, породження такого ганебного явища як спекуляція землею — атрибуту приватної власності на землю і тіньо­вої економіки. Уже сам факт надання права приватної власності на землю одним суб'єктам при відсутності такого права для інших є злочином, бо «привласнена» земля служить джерелом наживи через оренду, продаж, обмін тощо. Весь цей вартісний оборот землі, викликаний її дефіцитом, і являє собою «узаконену» спекуляцію землею, яка зводиться до перерозподілу земельної ренти між новоявленими землевласниками. І чим більше землі та інших природних ресурсів перейде у приватну власність, тим більшу шкоду суспільству принесе «земельний феномен». Характерно й те, що ніяки закони і підзаконні акти не взмозі ліквідувати спекуляцію землею, оскільки вона обумовлена дефіцитом землі, на відміну від дефіциту звичайних товарів, який покривається розвитком виробництва та залученням імпорту. Єдиний спосіб унеможливити спекуляцію землею — це відміна приватної власності на неї.  
 

По-п'яте, знеславлення офіційної української економічної аграрної науки, яка зганьбила себе перед усім світом, бо відстоює сьогодні не наукову істину в системі землекористування, а амбіції і вигадки ідеологів-реформаторів, необачних політиків, економічно некомпетентних законодавців і недобросовісних ЗМІ. Затіваючи 19 років тому земельний переворот, науковці-реформатори приховали від громадськості правду про злочинну суть приватної власності на землю, про роль феномена земельної ренти в економіці країни. В результаті офіційна економічна наука, спотворивши саму ідею аграрної реформи, перетворюється на непродуктивну «силу» суспільства — гальмо економічного розвитку.

Тому, щоб витягнути земельні відносини із прірви владі необхідно:

1. Ввести в ст. 13 Конституції України тезу: «Земельна рента, як надлишковий доход, викликаний природними властивостями землі і рівнем розвитку місцевої інфраструктури, і як власність українського народу, спрямовується в місцеві бюджети від усіх землекористувачів і використовується для фінансування соціально-економічних програм міс­цевих громад з відрахуванням частини диференційованого рентного доходу до державного бюджету на суспільні потреби». Тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю (ст. 14 Конституції України, Земельний кодекс, інші законодавчі акти, обумовлені «узаконенням» приватизації землі), зникає клас землевласників-лихварів.
 

2. Закріпити територію країни за органами місцевого самоврядування як суб'єктами права власності на землю від імені Українського народу з правом наділяти землею користувачів, залучати земельну ренту на громадські і суспільні потреби, вести контроль за використанням землі господарниками.
 

3. Земля надається у постійне володіння лише тим суб’єктам господарювання, які здатні самостійно і ефективно її використовувати.
 

4. Залучення інвесторів з використанням землі здійснюється або на правах безстрокової оренди з автоматичною пролонгацією і періодичним уточненням (через 2-3 роки) величини ренти як плати за землю; або на правах участі у капіталі, де земля як надбання громади виступає складовою ресурсу спільного з інвестором підприємства. В обох випадках земля залишиться власністю народу, а рента — власністю громади і держави.
 

5. Земельну ренту (величина якої періодично уточнюється) сплачують у місцевий бюджет усі без винятку землекористувачі — громадяни, юридичні особи, державні структури (міністерства, відомства, адміністрації тощо).
 

6. Платою за землю є лише рента, відокремлена від інших податків.
 

7. Відмінити для сіль­госппідприємств усі податки крім рентних платежів і відрахувань на соціальні заходи (виняток складають підприємства із замкнутим циклом виробництва).
 

8. Створити Державний аграрний кредитний банк і фонд його підтримки під патронатом НБУ з процентною ставкою за кредит не більше 5-7% річних. Принаймні, НБУ повинен регулювати фі­нансову систему, бо неприпустимо, щоб комер­ційні банки, які практично не створюють матеріальних цінностей, процвітали, тоді як найважливіша і найризикованіша галузь — сільське господарство — хиріє.

9. Селяни, які «привласнили» земельні паї, повинні повернути їх законному власникові — місцевій громаді — і очистити свої душі від гріха, в який дали себе затягнути необачним реформаторам. Це стосується і мешканців міст, які одержали землю «у спадщину». Сільські ветерани, звичайно, заслуговують на кращу долю, ніж та, яку мають сьогодні: нормальну пенсію, повернення відібраних грошових вкладів в ощадбанки, надання інших винагород, але не «привласнення» земельної ренти.

10. Власники земельних ділянок, які викупили їх у місцевої влади чи у спекулянтів, не є абсолютними власниками землі, бо насправді продавалася не земля, а право на володіння земельною рентою. Тому вони повинні оформити їх як безстрокову оренду, що не ущемляє їхніх прав, але унеможливлює спекуляцію землею, сприяє розробці раціонального механізму бюджетного перерозподілу земельної ренти.
 

11. На державному рівні провести інвентарізацію усіх земель, виявити землекористувачів конкретних ділянок і ділянки, які не використовуються. Провести кадастрову оцінку земель з визначенням типових масивів в залежності від якості, місцезнаходження і використання для установлення їх доходності і ставок земельної ренти з одиниці площі. Правильне вирішення цієї надзвичайно важливої проблеми сприятиме не тільки ефективному використанню землі, але і об'єктивному вилученню ренти ів бюджет — основного джерела фінансування соціальної сфери місцевих громад.
 

12. Громадськість України, врешті-решт, мусить отямитися від ейфорії з приватизацією землі, звільнитися від ілюзій про можливість збагачення на земельних спекуляціях та привласненні земельної ренти. Звісно, що земля сприяє збагаченню господаря, але тільки дякуючи його власній праці, хоч він теж користується благами від ренти через суспільні фонди. Усе це утверджує дійсно справедливі земельні відносини в інтересах людини і суспільства, є доказом очевидної переваги соціалізації землі над її капіталізацією.

Від необачних поворотів у землекористуванні застерігав нас колишній міністр юстиції США Ремсей Кларк: «Капіталістична політична і правова система завжди буде давати можливість багатим відбирати землю у бідних. В результаті величезна концентрація землі і супутніх природних ресурсів в руках багатих сімей і корпорацій перетворює демократію в пустий звук. Кермо влади бере плутократія. Приватизація державних земель майже завжди приносила вигоду багатим і лишала решту суспільства прибутків. Це звичайна велика крадіжка: відбирають від народу і віддають багатим… Почніть з того, що державна влас­ність більше за все підходить суспільству».

Наш народ справді заслуговує на кращу долю, ніж та, що уготували йому сучасні агрорефоматори. Що ж до селян, то вони ніколи не були та й не хотіли бути приватними власниками землі, щоб грабувати інших. Пригадаймо Маланку, героїню відомої повісті М.Коцюбинського, яка справді хотіла мати «свою!» землю, але не для того, щоб віддати її в оренду чи продати, забезпечивши собі «спокійну старість», а для того тільки, щоб обробляти її власними руками. Це стосується і теперішніх селян. Адже вони пішли проти совісті і «привласнили» земельні паї не з власної волі — їх примусили до цього реформатори-авантюристи, щоб економічним шляхом, по суті, обманом відняти від народу, від самого селянства (як громади) його законне право на землю і на доход від неї — земельну ренту. Україні взагалі непотрібні землевласники-лихварі, які лише стягують плату за землю, як за «свою» власність. Навпаки, нам потрібні такі землевласники, які самостійно (індивідуально чи колективно) обробляють назавжди закріплену за ними землю і сплачують земельну ренту в бюджет на суспільні (громадські) потреби. Ради цього треба зробити статтю 13 Конституції України діючою, а не юридичною фікцією.

В. ЯРМОЛЕНКО,
кандидат економічних наук,
доцент Національного університету біоресурсів і природокористування України
 

Джерело: Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик "Персонал Плюс"

№ 4 (357) 27 січня — 2 лютого 2010 року
№ 5 (358) 3 - 9 лютого 2010 року

• < Попередня
• Наступна >