Мово рідна, слово рідне...

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 14 листопада 2011, 20:37

Автор: Валентин Яблонський,Петро Таланчук

Розмірковуючи про сутність, роль та долю мови, великий педаґоґ К. Ушинський писав у статті "Рідна мова": "Коли зникає народна мова, - народу нема більше... Доки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти у народа його спадщинуи, створену багатьма поколіннями його віджилих предків".

Страдницька доля судилася нашій мові, та вона жила. Після занепаду Київської княжої держави вона всеж-таки залишалася державною за часів Великого князівства Литовського. Нею написані "Судебник" великого князя Казимира Ягайловича та "Литовський статут", документ про привілеї польської шляхти "Вислицький статут". Польські королі - всі Ягайловичи - аж до Сиґизмунда Авґуста - за свідченням польских істориків, говорили по-руськи, тобто українською, часом ліпше, ніж польською. У бібліотеках багатьох королів українсько-руських книжок було більше ніж польських. Воно не дивно. Як переконливо стверджує Iван Огієнко у своїх класичних працях "Нариси з історії української мови: системи українського правопису" та "Постання азбуки і літературної мови слов'ян" українська мова має глибоке коріння. Перебуваючи у IX столітті у Хесонесі, христіянські просветителі Кирило і Мефодій мали нагоду познайомитися з "руським" письмом і написаними ним церковними книгами. Тобто наша мова бере свої витоки не із занасеної ними македонської говірки, якими були написані тодішні тодішні болгарські церковні книги, а зі своєї народної мови та і свого алфавіту (глаголиці). Однак після Флорентійської унії починається наступ католіцизму і в сфері вживвання мови: спочатку її відтісняють польською мовою на периферію, а далі і зовсім забороняють. Так Польсько-Литовська держава "віддячила" нам за той духовний вплив, який безперечно справляла наша культура на наших західних сусідів.

Не ліпше складалася доля українського народу та його мови на східних теренах після підписання горезвісної Переясловської угоди (1654 рік). Ще за життя Богдана Хмельницького за його спиною Польща та Московія домовилися про поділ України між собою. Відтоді доля української мови вже залежала від двох "старших братів". Вона потрапила в цупкі лещата великодержавницьких обіймів.

Згадаймо лише окремі з них:

1720 рік - Указом Петра I заборонено друкувати будь-які книги крім церковних;

1764 рік - переведено викладання в Києво-Могилянській академії на російську мову;

1769 рік - Російська православна церква забороняє друкувати та використовувати український "Буквар";

1786 рік - київський митрополит С. Миславський наказав, аби у всіх церквах дяки та священники читали молитви і правили службу Божу "голосом, свойственним російському наречію". Те саме було заведено у школах України;

1863 рік - міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв видав циркуляр про заборону видавати підручники, літературу та книги реліґійного змісту українською мовою, якої "нє било, нєт і бить не может".

1864 рік - прийнято Статут про початкову школу, згідно з яким навчання має проводитися лише російською мовою;

1876 рік - Олександр II видав Емський указ про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур, написаних "малоросійським нарєчієм", друкування ориґінальних творів і перекладів, сценічних вистав, читання і друкування текстів до нот українською мовою;

1884 рік - заборона українських театральних вистав у всіх губернях Малоросії;

1892 рік - заборона перекладати твори з російської мови на українську;

1895 рік - Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою дитячу літературу;

1903 рік - Указом Сенату Російської імперії українська мовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими, бо "можуть викликати наслідки, що загорожують спокоєві та безпеці імперії";

1938 рік - постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР";

1958 рік - Положення про вивчення другої мови (тобто української) "за бажанням учнів та батьків";

1978 рік - Постанова ЦК КПСС і Ради Міністрів СССР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладеня російської мови в союзних республіках".

Ми навели ці приклади аж ніяк не з метою докору нашим сусідам за далеко не дружнє ставлення їх дідів та прадідів до всього українського, за свідоме нищення всіх зародків української духовності. Просто з історії фактів не викенеш. Це може зрозуміти тільки той, хто на собі вібчув ці "обійми". На одній з зустрічей з представниками російського духовенства одному з нас заявили: якби не Росія, то не було б Тараса Шевченка. От як ми читаємо історію! Не кожен, далебі не кожен у змозі зрозуміти, що навіть у страшних умовах утиску і гонінь, хоч як дивно, український народ робив великий внесок у розвиток російської та польської культури. Це парадокс, але це факт. Як переконливо довів уже згаданий. Огієнко,не було жодного аспекту культурного життя Росії, де представники України не справили б помітного впливу. Тому не дивно, що російська літературна та ділова мови запозичили дуже багато українських термінів.

Таким чином, оскільки наша мова нищилася на державному рівні, про відродження її має подбати насамперед держава. Такий підхід має історичне коріння. Пригадаймо, як виникнення Запрізької Січі призвело відразу до системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови (створення братства та шкіл, вивчення в них слав'яно-руської мови, написання наукових праць та підручників слав'яно-руською мовою, складання словників, створення нових друкарень, закладання основ мовознавчої науки та багато іншого).

Могутній поштовх до свого подальшого розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. З перемогою національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького відновлюється державна освітня політика. Вся Україна покривається мережою шкіл, Києво-Могилянська академія стає освітньо-науковим закладом, у якому формуються кадри просвітителів для багатьох слав'янських земель (Росії, Сербії, Хорватії, Словаччини). У всих українських реґіонах-полках виникають школи та академії. Україна стає чи не найосвідчинойшою країною Європи.

Водночас Московія довго залишалася малограмотним князівством, чим частково можна пояснити згадані репресії проти української культури. Здобути високу освіту в епоху Середновічча можна було лише в Європейських університетах. Українці опановують цю науку. Немає практично жодного університету у Європі, де не навчалися б українці. Це феномен свого часу.

Але траґічно складається подальша доля нашої культури на своїй землі: "Велика Руїна" держави зумовила велику руїну й української мови. Практика імперського правління, як і досвід колишнього Радянського Союзу, переконливо довели: коли мова будь-якого народу витісняється із сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає витіснятись із сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та міжнародного спілкування, а відтак - і з сім'ї. А в кінцевому підсумку - і з людської свідомості.

Ми маємо сьогодні українську національну державу без викарбуваних чітко національних рис, без джерельно чистої, неупослідженої, незґвалтованої загально-визнаної й повсюди утвердженої державної мови. Україна нагадує нині підранка, якому до повного одужання ще неодноразово прийдеться перетерпіти великий біль. Це треба добре зрозуміти. Бо якщо вже вас вдарили ножем, то хіба можливо його витягнути з тіла безболісно? Чи хіба ми не знаємо, будь-яке оперативне лікування є болізним, але це лікування. Ішого виходу немає. Бо тільки такий шлях веде до одужання.

Так і в мовній справі треба здійснити рішучу "операцію", як це зробили свого часу ізраільтяни, французи, німці. Треба віддавати Богові - Боже, а кесареві - кесареве. Це аж ніяк не ознака ущемлення російської, польської, чи інших меньшин. Просто вони зберігають свою самобутність, ориґінальність, привабливість у межах своїх громад, шкіл, родин, а в державній сфері виявляють таку саму законослухняність, як корінне населення України. До речі саме так поводяться некорінні меншини в усих країнах світу. Не будемо далеко шукати. Українська меншина в Росії не менша за російську на Україні. Але українці там справді забуті Богом і людьми, не мають своїх шкіл газет, радіо, телебачення. Та жоден з них навіть в умовах суцільних переселень не порушував питання про державність української мови в Російській Федерації, не зневажає державної російської мови.

Треба нарешті перестати безсоромно фарисействувати з приводу двомовності в Україні. В окремих країнах двомовність сформувалася на ґрунті входження певного кантону, провінції, реґіону разім із своєю землею, своєю мовою до складу спільної держави. А Україна створена лише за рахунок своїх земель, ні від кого нічого не взяла. Навпаки ми роздали частину своїх земель Росії, Білорусії, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державною мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву "Україна".

Ще раз повторюємо: в межах своєї спільноти люди можуть спілкуватися тією мовою, яка їм найбільше прийнятна, можуть орґанізовувати свої школи, клуби, товариства. Але не принижуючи при цьому права інших національностей і свято поважаючи загально-державну українську мову, яка об'єнує усіх громадян України, є зрозумілою для всіх і є офіційною мовою усіх державних установ. Держава має подбати, аби нею вільно володіли всі громадяни. Це і є вищий прояв демократії, решта - базікання і просторікування, що ведуть до втрати мови корінного етносу, а відтак до ассіміляції цього народу і ліквідації його держави. З моральної точки зору сьогодні "порушувати питання про двомовність в Україні соромно.

Час, урешті-решт, перестати збиткуватися з української мови. Ви подивіться, яке мовне каліцтво заполонило наші телеекрани. Назвіть хоча б один канал, що працює виключно державною мовою, пропаґує українську культуру, літературну мову. Чому, коли українець жартує, він обов'язково повинен розмовляти суржиком. Хто штампує нам "братців-кроликів", вірок-сердючок, "шоу самотнього холостяка" та інше хохлятство, бо ні з українськім, ні з російським воно нічого спільного не має. Адже навіть запорожці, пишучі листа турецькому султану, не цуралися своєї мови, хоч турецькою вони володіли. Чому наша молодь не спроможна на справжні українські жарти на арені КВК? Бо мовою їх навчання і спілкування був і залишається суржик.

Задумаймося, чому багато росіян, проживши в Україні 30-50 років, не оволоділи українською мовою? Бо принципово не хочуть. Адже студент за п'ять років вивчає будь-яку, навіть китайську мову. А тут мову, яка тебе повсякденно оточує, яку чуєшь щодня, яка тебе ніколи не принижувала, - не може. Ні. Не хоче.

Що можно сказати з цього приводу? У природі загалом кращих, чи гірших мов немає. Усі мови неповторні і специфічні. Нема серед них і "провінційних", "хуторянських", "сільських" та "міських". Є мова народу, мова держави, яку треба поважати і захищати. Тобто сьогодні, як ніколи потрібен захист української мови, як державної, як стандарту нашої державності. Той, з високих урядовців, хто відстоює інші позиції, намагається збудувати українську державу без українців.

Які кроки ми вважаємо за доцільне зробити першими? Насамперед потрібна чітка і недвозначна позиція перших осіб держави. Саме їх авторитетом визначатиметься поведінка інших керівників, інших державців і, врешті, всього загалу. Якщо кожний урядовець - чи то малий, чи то великий - поважатиме свою посаду більше, ніж себе, він ніколи не зневажатиме норм поведінки державного службовця. Бо чим тоді можна пояснити той факт, коли міністр чи інший державець, пам'ятаючи, що понад 80 відсотків населення нашої держави - то українці, що всі вони разом з рештою населення є громадянами України, де державною мовою є українська, виголошує офіційні промови недержавною мовою. До кого ж він тоді звертається?

Для нас не зрозуміло, хто добирає таких осіб на державні керівні посади? Адже кожна людина, яка мріє про державну кар'єру, мусить усвідомити, що без знання державної мови неможливо обіймати такі посади. Ні знайти пристойне місце у суспільстві, бо мовою загальнонаціонального спілкування в українській державі буде українська мова. Так цю поблему ставить і розв'язує ввесь цивілізований світ, усі демократично-розвинуті країни, які мають чисельно переважаючий корінний етнос, - Німеччина, Франція, Англія, Ізраїль, Італія, та інші. Колись кожен скіф мав знати свій родовід до сьомого коліна. Той, хто не знав свого походження і не шанував його, не міг вважатися повноцінною людиною; він був поза родом, поза племенем, йому було важко вижити, його цуралися. Отож - добір кадрів - це друга проблема.

Слід також, щоб вживання державної мови першими керівниками та їх заступниками всіх рівнів - від Президента до бригадира - стало правилом хорошого тону. Переконані: якби всі директори заводів і фабрик, голови колективних підприємств, керівники різних підрозділів почали розмовляти державною мовою, то повірте, стрілка "державного компасу" змістилася б у бік наших суто національних інтересів, бо в нас прокинулося б чуття українства. А без нього, без патріотизму помноженого на професіоналізм, не подолати економічної кризи, не піднести могутності нашої держави. Отже, потрібен службовий етикет, норми поведінки державного службовця, його відповідальність за доручену справу.

В Україні, навіть за переписом, проведеним у 1989 році, мешкало 37.4 мілійони українців, або 72.4 відсотка від загальної кількості населення. Переконані: якби ми провели перепис сьогодні, то співвідношення значно змінилося у бік збільшення кількості українців.

Щоб розвіяти сумніви у сказаному, наведемо такий історичний факт. Леонід Брежнєв народився у місті Каменьському (Дніпродзержинськ), куди його батько приїхав на заробітки з с. Брежнєве Курської губернії, заповнюючи анкету після закінчення металурґійного інституту у 1935 році, записався українцем. А пізніше, вже будучи секретарем Дніпропетровського обкому партії, переправив запис у графі національність на "русский". Його можна зрозуміти. Бо наврядчи "українець" Брежнєв зробив би таку ж саму кар'єру, як Брежнєв "росіянин".

Усі ми пам'ятаємо радянську систему підготовки та перепідготовки кадрів, постійно діючих семінарів. Невже нам не потрібно працювати з кадрами? Інститут українознавства Національного Університету ім. Т.Шевченка підготував цікаву проґраму інтеґрального курсу "Українознавство". Чому не використати б її для навчання керівних кадрів?

Для реалізації такої політики треба створити державний орґан, покликаний стежити за виконанням Закону про мови, який, до речі, слід відкореґувати. Бо навряд чи нас прикрашає та обставина, що паспорти громадянам України виписують державною мовою, та мовою однієї з національних меньшин. Тоді, як в Україні їх понад 100, й усі вони наділені однаковими правами.

Особливої уваги потребує вигляд установ, вулиць, магазинів. Спробуйте зробити яку-небудь вивіску, не узгодивши цю справу з архітектором, пожежником, інспекцією санітарного стану та ще з кількома владними структурами, і вам випишуть такий штраф, що ви довго чухатимете потилицю. Перевіряють усе, та не мову. Подивітся на що стали схожі вітрини наших магазинів, інтер'єри вулиць, дошки оголошень, рекламні сторінки газет. Хто тут визначає мовну політику? Знайдіть іще таку країну, де б центральну вулицю її столиці віддали повністтю двом американським фірмам - увесь Хрещатик заставлений рекламними щитами Marlboro та Coca-Cola. Невже це і є один з елементів "підтримки" вітчизняного товаровиробника, про що так полюбляють говорити наші політики? Цікава також ситуація з вивісками на установах: якщо і замінили мову, то часто-густо залишили стару символіку. Прогулюючися містом, придивіться уважно, і ви побачите, де багато цікавого. Дивна сітуація і в діловодстві, проектно-конструкторській документації, звітності. Тут усе старе, як світ. Тут новим навіть і не пахне.

Одразу ж відкинемо заперечення стосовно відсутності необхідної термінолоґії в технічній, медичній та інших галузях. Це неправда. Ще в радянські часи, читаючи лекції українською мовою, ми ніколи не зазнавали труднощів у пошуках того, чи іншого українського відповідника. У нас велика словникова база, а особливо тепер. Було б бажання. Одному із авторів уже доводилося писати про те, що Росія ніколи не була лідером науково-технічного проґресу, отже, й уся термінолоґія в цій галузі запозичена з європейських мов (у тому числі уже з мертвих нині). Така сама мотивація висувається у медицині, хоч усім нам добре відомо, що там основа термінолоґії - латина.

Це аж ніяк не означає, що не існує проблеми творення української науково-фахової, в тому числі і технічної термінолоґії, її поширення та апробації у наукових та фахових середовищах, унормування і стандартизації, опрацювання словників, довідників, введення унормованої технолоґії до підручників, у наукове і технічне методичне забезпечення. Йдеться про те, що настав час прокинутися, сміливо стати до роботи, часом невдячної, інколи затратної з різних боків, у тому числі і з фінансового, поволі та виважено робити поступ в утвердження української державності. Настав час рішуче переводити і навчання у всій системі освіти відповідно до Конституції України та Закону про мови на державну мову з наданням широких прав, де є у цьому потреба, особливо у середніх навчальних закладах, мовам національних ґруп.

Але в данному разі треба бути прямим і чесним. Згідно із статистичними даними Міністерства освіти України, майже 50 відсотків студентів України навчаються українською мовою. По-перше, чому 50, коли українців в Україні майже 80 відсотків? На якій підставі оцих 30 відсотків українців у своїй Українській державі не мають змоги навчатися своєю, до того ж державною мовою? А, по-друге, якщо решта громадян України неукраїнської національності здобуває вищу освіту не українською мовою, то вона, ця частина майбутніх випускників, не зможе працювати у державних українських установах. Хто взяв на себе право ставити їх у таке незручне становище? По-третє, буваючи у тих навчальних закладах, які за данними звітності, начебто ведуть навчання українською мовою, ми часто-густо не могли в цьому переконатися. Кого ж ми обманюємо і яку еліту ми готуємо для України? По-четверте, спостерігаючи, як повільно відкриваються українські школи у південно-східному реґіоні, навіть у сільській місцевості, де майже виключно живе українське населення, обурюєшся: коли ж, урешт-врешт, усі українські діти почують у школі рідне слово?

Дехто з прихильників такої загальмованої "українізації" освти посідає хитру позицію: тихше, тихше, не поспішайте, не піганяйте! Щось подібне свого часу пропонував Насрєдін, обіцяючи навчити віслюка за десять років. А за цей час, звісно, або віслюк здохне, або мулла помре.

Безперечно, освіта немислима без книжкового забезпечення. Нестача підручників та їх дорожнеча стали гострою проблемою. Правда, штучною проблемою. Бо не може бути держави без школи та книги. Там, де їх не вистачає, там або немає держави, або вона гине. Там немає керівників, здатних осмислити цю траґедію. Розмови про нестачу коштів на друк, а відтак - і підручників українською мовою, є тільки приводом, аби виправдати сьогоднішній стан справ. Порахуйте, скільки грошей витрачає наша держава на друк російськомовних газет, журналів, книг, і ви переконаєтеся (сьогодні в Україні видається 70 відсотків російськомовної літератури і лише 30 відсотків - україномовної), що хтось дуже розумно і тонко веде цю справу у нашій державі.

Ми якось підрахували: на книжковому лотку у вестібюлі Верховної Ради на 85 книжок російською мовою припадало 33 українською, а серед газет це співвідношення становило 35:7, не кажучи вже про якіст виданнь. Гадаємо, ці співвідношення не стихійно складаються. Хто за цим стоїть? Що він з того має і що ми маємо - зробімо висновок самі.

Кажуть, що хто володіє інформацією, той володіє світом. Кожна держава, яка дбає про свої інетерси, піклується про інформативність свого суспільства, про правдиву, об'єктивну інформованість, охороняючи його від дезінформації, провокацій, морального розкладу, від підриву державного устрою. Хотілося б знати, хто піклується про нашу інформацію і як піклується? Взагалі, чи є в нашій системі кадрового відбору якісь критерії. Які вони? Ми ставимо це питання неспроста, бо нам здається, що в ньому ми чітко не визначилися.

Орґанізацію державотворення в Україні можно доручити лише тим людям, які хочуть саме незалежної України, які знають її історію, люблять її культуру і народ, мають необхідні професійні знання та орґанізаційні здібності та є чесними, високопорядними. Ми маємо навчитися виявляти і гнати геть кар'єристів будь-якої орієнтації, які обіймаючи високі посади й отримуючи щедрі винагороди та привілеї, зневажають усе українське. Сьогодні стає доцільним розробка цілої низки протекціоніських заходів, щодо вживання української мови. Це і пільгове законодавство на українське друкарство та виробництво музичної продукцції, орґанізація рекламної справи державною мовою, дублювання цікавих зарубіжних фільмів українською мовою; замовлення технічних умов та іншої нормативної документації (хоча б, наприклад, у тій самій Росії) на обладнання, техніку, технолоґію українською мовою, без яких держнагляд не допустить їх завезення в Україну тощо.

Не можна стояти осторонь і щодо створення єдиної помістної національної української церкви. Київський патріархат займає чітку державницьку позицію, проте держава його чомусь не помічає. Нам гріх забувати, що російське православ'я працювало на свою імперію, служило і служить їй вірою і правдою. То чому ж наша держава цурається підтримки української церкви? Давно час відкинути звинувачення Київського патріархату в його неканонічності. Добре відомо, що і Московська митрополія і Московська патріархія були створені вольовим методом московськими князями Василем III та Іваном Грозним не канонічним шляхом. Ми ж мали і свою канонічну Київську метрополію, зруйновану Москвою 1686 року, і таку саму канонічну автокефальну церкву Волині, ліквідовану Москвою 1939 року. А всілякі інсинуації навколо постаті Київського патріарха Філарета пов'язані з ним особисто, а з відходом української церкви від Москви. Хто б не очорнював Українську церкву сьогодні, він був би обов'язково шельмований, бо, повторюємо, річ не в особі, а у втраті Москвою великої і побожної української пастви - майже 80 тисяч парафій. Прикро, але це шельмування Української церкви та її ієрархів було так майстерно орґанізовано, що вірні Московського патріархату (а це найбільша православна конфесія в Україні) прийняли це за святу правду. Бо широкий загал, на жаль, не знає своєї історії.

Згадаймо, як майстерно була орґанізована система політнавчання в радянські часи. Чим ми її замінили? Нічим. Бо немає єдиної політичної лінії. Спроби сформувати на державному рівні національну ідею новоявлені "політолоґи" постаралися висвітити як щось неприйнятне, навіть небезпечне. Їх можна зрозуміти, але чи можна будувати національну державу без національної ідеї, без надійного фундаменту, без чітких орієнтирів?

Навряд чи можна виправдати економічними негараздами ту зовнішню політичну млявість Української держави стосовно підтримки своєї багатомілійонної діаспори, що за останніми даними становить майже половину українського етносу, розкиданого по всих континентах. Нині всі об'єктивно оцінюють роль діаспори у збереженні ідеї української державності, та в її відрожденні. Але чим підтримує українська держава своїх співгромадян за кордоном? Важко відповісти.

Подивіться, що робить у цьому напрямку наш сусід - Російська Федерація. Видано указ Президента про створення ради з підтримки російської мови при Президентові РФ, розроблена проґрама уряду "Російська Мова". Ця проґрама передбачає посилення позицій російської мови в Росії, країнах СНД та за її межами, виділено необхідні кошти. З наявних у нашому роспорядженні документів випливає, що росіяни надзвичайно зацікавлено відслідковують свої національні інтереси у духовній сфері. Це заслуговує на повагу.

Чи бачив хто-небудь із нас низькопробну у мистецькому плані передачу по російському телебаченню, чи чули ми хоч раз виступи по телебаченню у Москві недержавною мовою, чи відчули ми хоч раз якусь зневагу до російської церкви та її патріарха? Ні. Є чітка державна політика захисту своєї духовності. Правда тут часто перебирають міру. Досить сильними залишаються імперські амбіції. Бо як інакше можна розцінити те, що російська мова претендує на мову міжнаціонального спілкування у країнах СНД у той час, коли там уже запроваджено свої державні мови. Виступаючи за підтримку російської мови у країнах СНД, Росія практично нічого не робить для розвитку мов національних меншин на своїх теренах. Ми це відчуваємо зі ставлення до великої української меншини в Російській Федерації. Мабудь, нашому урядові в цих питаннях лоґічно було б діяти на засадах паритетності фінансування національної культури та освіти: скільки Росія вкладає коштів на потреби української меншини, стільки ж нам виділяти на потреби російської. Може це б примусило наших опонентів спуститися з-за хмар популізму на грішну землю. Всім зрозуміло, що ми на це не підемо, що ми стоїмо вище оцих амбіцій. Але хотілося б, щоб наша російськомовна діаспора правильно розуміла це. Насамкінець, вважаємо за потрібне наголосити: коли йдеться про відродження української мови та її вживання, як загальнонаціональної на терені України, то головний тягар цієї великої місії має на себе взяти корінний етнос. Як цементуючий елемент української держави, як ґарант її суверінитету та демократичного розвитку всіх інших народів. Розвиваючися самі, українці поведуть з собою інших, не в якому разі не утискаючи їхні національні інтереси. Це буде запорукою того, що Україна постане, як європейська демократична держава, що здатна забезпечити розквіт усим своїм громадянам.

Хочеться закликати всіх чесних і порядних росіян в Україні сущих (а переважна більшість їх саме такі), аби вони чітко заявили "отцам руской нациі" та "обустройщикам Росії", що ніхто росіян в Україні не пригнічує і зовнішнього захисту вони не потребують. Одному з нас довелося на засіданні Ради Європи дати відсіч представникові Держдуми Вішнякову, який намагався звинуватити Україну в дискримінації росіян у себе. Всім має бути зрозуміло, що нація, частка якої в населенні держави становить більше як дві третини, ніколи не погодиться бути "малоросами", чи "хохлами" у власній державі. Минули ті часи, коли українці, за словами С.Єфремова, нагадували собою індіанців, що "підбігали до гармат і затикали їх ... своїми капелюхами", будучи "свідомими своєї несили.." Дедалі більше і більше українців усвідомлюють себе... "могутнім деревом. Коріння цього дерева входить у рідний ґрунт, а вкрите цвітом і плодами гілля належить світові" (М. Сар'ян).

У кожного має бути своє бачення, своя позиція, але незаперечним для кожного з нас залишається одне - державна мова є візитною карткою держави. Якою є та візітка, такою і є держава.

Валентин Яблонський,

народний депутат України,голова підкомісії Верховної Ради з науки,
дійсний член АНВШУ, член кореспондент
Української академії аґрарних наук
заслужений діяч науки і техніки України,
професор.

Петро Таланчук,

академік Академії педаґоґічних наук,
заслужений діяч науки і техніки України,
професор.

Газета "Голос України",27 березня 1997 року,сторінка 10.

 Copyright © 1997-1999 by Eugenius Ukrayins'ka Ideya , UKRAINE: the Homeland Page 

• < Попередня
• Наступна >